Історія римсько-католицької парафії в Харкові

Історія римсько-католицької парафії в Харкові

Історія римсько-католицької парафії в м. Харкові становить понад 200 років і нерозривно пов’язана з історією харківської польської колонії або, як зараз говорять, діаспори. Звичайно, зараз достеменно невідомо, ким були перші християни-католики, котрі з’явилися в губернському Харкові, але з великою долею ймовірності можна припустити, що це були іноземні купці із Західної Європи. Привозячи товар на харківські ярмарки, вони відкривали тут свої склади й перевалочні пункти, а деякі з цих іноземців ставали «харківцями», як тоді називали мешканців Харкова. У 1773 р. у Харкові проживало близько 100 іноземців, частина з котрих була католиками.

Поділи Польщі 1772, 1793 й 1795 р., за допомогою яких Російська імперія захопила близько 120 тис. кв. км території й 1,2 млн підданих римсько-католицького віросповідання, а також трагічні події Французької революції 1789 р. призвели до росту числа римських католиків у Харкові за рахунок емігрантів з Польщі й Франції. Мирний Віденський конгрес 1815 р. призвів до ще одного, четвертого поділу польських земель. Частина Польщі з населенням 3,2 млн., що відійшла до Росії, одержала назву Польського Королівства.

У 1782 р., після I-го поділу Польщі, у Росії за указом імператриці Катерини II була організована Могильовська римсько-католицька архієпархія з центром у С.-Петербурзі,  юрисдикція якої поширювалася на всю тодішню Російську імперію й, зокрема, на Харків.

У 1805 р. у Харкові відкрився університет, і сюди почали прибувати іноземні професори й викладачі. Попечителем Харківського університету був призначений граф С. Й. Потоцький – шляхтич із стародавнього польського роду. Одним із викладачів від дня утворення університету був І. М. Вітковський, теж польського походження. Він викладав музику та був учнем відомого австрійського композитора Й. Гайдна.

Відкриття університету стало початком об’єднання католиків римського обряду в Харкові. Спочатку вірні не мали свого храму й постійного священика. Богослужіння відправляли приїжджі священики в Першій Харківській гімназії, а пізніше в стінах університету. Із серпня 1823 р. тодішній ректор Харківського університету Джунковський дозволив католикам і лютеранам використовувати для богослужінь одну з університетських зал.

Слід теж відзначити, що в Харкові й у повітових містах губернії в 1812-14 рр. перебували військовополонені розбитої армії Наполеона. В основному це були польські офіцери (близько 300 чол.) на чолі з генералом Д. Дзевановським, а також невелика група французьких офіцерів з генералом Фер’е. Напевно до них також приїжджали священики, але, на жаль, більш точних архівних даних не знайдено.

У 1829 р. на зборах харківських католиків римського обряду, що відбулися під головуванням Дудровича, тодішнього ректора університету, було ухвалено рішення клопотати перед Могильовською консисторією (духовним управлінням) про призначення у Харків постійного священика, незабаром ним став монах-францисканець о. Гемініан Чаплинський. У 1830 р. харківська католицька громада, очолювана настоятелем о. Чаплинским і секретарем Церковної ради, професором університету І. Криницьким, придбала два подвір’я по вул. Малій Сумській (пізніше Кокошкинській і Гоголя), з солідною двоповерховою спорудою, котра після генеральної перебудови стала першим храмом католицької громади. Ця церква була освячена 1 жовтня 1832 р. в ім’я Пресвятої Діви Марії Святого Розарію. Саме з цієї дати починається повноцінна діяльність римсько-католицької парафії у Харкові.

Від початку католицька громада переживала фінансові труднощі й на потреби будівництва доводилося позичати гроші, але ці складнощі й згуртовували вірних. В 1850 р. поруч із храмом парафіяни побудували цегляний будинок для священиків за проектом одного з вірян, інженера підпоручика Верецинського. Під час будівництва парафіяльного будинку була здійснена й невелика реконструкція самого храму.

Отець Г. Чаплинський залишив після себе добру пам’ять: 17 років він самовіддано послуговував у харківській парафії. Отець-настоятель, або, як тоді називали «курат», був великим шанувальником мистецтва, особливо співу, спричинився до створення хору при храмі.

Помер всіма шановний і улюблений настоятель у 1847 р. на п’ятдесятому році життя і був похований на католицькому цвинтарі, оплакуваний вдячними парафіянами.

Внаслідок повстань поляків 1830 й 1863 р., закриття Віленського університету й Кременецького ліцею, до Харкова з’їжджаються поляки, які знаходять тут застосування своїм професійним знанням й умінням. Не всі, щоправда, приїхали сюди з власної волі. Після придушення повстання 1863 р. в арештантських ротах Харкова відбували покарання кілька сотень засуджених поляків, в основному з губерній Київського військового округу.

У вересні 1862 р. громада католицького храму, яку до цього часу вже очолював о. Новицький, придбала для храму орган. Першим органістом став І. М. Домбровський, котрий служив парафії своїм хистом понад 20 років.

За національним складом харківська католицький парафія була дуже різноманітною, як і саме місто й весь регіон. Більшість, звичайно, становили місцеві жителі польського походження, але були і вірмени, литовці, білоруси, чехи, німці, а також велика кількість підданих Франції, Австро-Угорщини, Італії, Бельгії. У процесі асиміляції національний склад парафії поповнювався росіянами й українцями.

За соціальним складом католицька громада м. Харкова також була різнорідна. Державні службовці вищих і середніх рангів адміністрації, судів та поліції (К. Данзас – віце-губернатор, брат друга О. С. Пушкіна, котрий був секундантом на трагічній дуелі; Слончевський – харківський поліцмейстер, Ян Тоболькевич – член Харківського окружного суду, Владислав Домбровський – голова канцелярії губернатора та багато інших).

Чимало поляків-професорів викладали в Харківському університеті: Альфонс Валіцький – знавець древніх мов, Антоній Шагін – астроном, Ян Криницький – геолог, Лев Ценковський – відомий ботанік і мандрівник, Олексій Масловський – учений-математик, Йосип Пеховський – знавець грецької словесності, Лев Лазаревич-Шепелевич – знавець історії західноєвропейських мов і літератури, Теодор Опенховський – відомий вчений-медик, Олександр Міцкевич – знавець римського права, брат Адама Міцкевича, видатного польського поета. Більше тисячі польських юнаків з території тодішніх Білорусії, Кавказу, Півдня Російської імперії здобували освіту в Харківському університеті в період 1805-1918 рр.: Генріх Семирадський – талановитий польський художник, Юзеф Пілсудський – маршал і засновник польського війська, державний і політичний діяч, перший очільник  відродженої Польської держави; Володимир Квятковський – перший польський консул у Харкові в 1918-19 рр.; Юліан Пенський, Микола Заліський, Володимир Високович, Володимир Порай-Кошиц – професори університету та багато інших.

Відкриття Ветеринарного інституту в Харкові в 1850 р. теж не обійшлося без польських спеціалістів. Від початку в ньому викладали: Карл Вишневський – професор і директор, Наполеон Галицький – професор і директор, а також професори: Вітович, Островський, Георгій Полюта, Люціан Павлович і Юневич.

У 1885 р. у Харкові відкрився Технологічний інститут, найбільший на півдні тодішньої Російської імперії. Одним з директорів інституту був Іван Красуський – польський видатний професор-технолог. Інститут закінчило понад 700 студентів польського походження, серед яких відомі харківські біржові діячі Ян Вільга, Йосип Дворжанчик.

Серед викладачів різноманітних предметів у харківських гімназіях та училищах було досить багато поляків. От деякі з них: Болеслав Михаловський – архітектор, викладач геодезії, Вераксо – вчитель малювання, Эдмунд Лівський – історик, Болеслав Снарський – математик, Олександр Клопотовський – знавець древніх мов та інші. Відомий польський письменник і поет Йосиф Корженевський був директором Першої Харківської гімназії в 1830-40-х рр.

Окрему групу становили купці польського походження, які відзначалися своєю добродійністю: Юліан й Едуард Борткевичі – відомі харківські суспільні діячі, Костянтин Крижевич, Георгій Шиманський та інші, чия  значна заслуга полягала у зміцненні економічних зв’язків Харкова з містами Привіслянського краю. Особлива роль у поширенні польських товарів, зокрема польського срібла й мельхіору, належала варшавським ювелірним фірмам, котрі мали свої магазини в Харкові: «Норблін і Бух», «Геннігер і К» та «Й. Фраже». Вироби ж фірми «Й. Фраже» настільки були популярні в Росії, що назва фірми стала загальною для позначення цього виду продукції на багато десятиліть, а про самого Фраже можна додати, що багато років він був доброчинцем харківської католицької парафії.

Військову службу в Харківській губернії з 1870 р. проходило понад 1500 солдатів,  котрих призивали зазвичай з Келецької губернії, офіцерський склад налічував до 100 чоловік. У різний час у Харкові виконували свій військовий обов’язок генерали польського походження: І. Семирадський – батько Г. Семирадського, В. Клембовський – начальник штабу Головнокомандуючого Російської армії в 1917 р., Довбур-Мусницький – один з організаторів Війська Польського в 1918 р.

Чимало інженерів й архітекторів внесли свій вклад у зодчество Харкова (Болеслав Михаловський, Здіслав Харманський, Франциск Шустер).

Губернський Харків завжди вважався головним культурним центром півдня Російської імперії. Багато польських знаменитостей обирали Харків місцем своїх гастролей, знайомлячи «харківців» з новинами музики й театру. Генріх Венявський, Броніслав Губерман – відомі віртуози-скрипалі , Ядвіга Залевська – піаністка, Люце – співачка, оркестр Львівської філармонії, Каліський театр, грандіозна виставка робіт польських художників в 1902 р. – ось неповний список найцікавіших гастролей польських діячів мистецтва.

Слід теж згадати польських композиторів і музикантів, котрі творили в Харкові: піаністів С. Борткевича і Шульц-Евлера, скрипаля К. Горянського, а також Л. Млотковського – він побудував найстарший у Харкові драматичний театр і започаткував у місті театральне мистецтво.

Загальновідомим є значний внесок польських фотографів і кінематографістів у розвиток цього виду мистецтва в тодішній Російській імперії. З плеяди цих майстрів своєю творчістю виділявся Альфред Федецький – фотограф-художник зі світовим ім’ям. Великий трудівник, експериментатор і талановитий художник-фотограф – він перший з тодішніх російських кінематографів у 1897 р. у Харкові зняв документальні фільми.. Варто відзначити ще одного нашого земляка – Олександра Мішона, фотохудожника, котрого вважають засновником кінематографа в Азербайджані, де він зняв кіно в 1898 р.

Польський мистецтвознавець та історик світового кіно Єжи Тепліц, син відомого в Харкові суспільного діяча, інженера, який заснував у Харкові автобусне сполучення, гідно відзначений у світових енциклопедіях, – також наш земляк.

Польські лікарі заслужено вважалися одними з кращих у місті. Так, відомий доктор-філантроп В. Франковський,  що отримав звання «друга людства», бо за свою 50-літню практику в Харкові прийняв і вилікував понад 100 тис. хворих, по праву був увічнений у назві вулиці, де він мешкав.

На 60-70-ті роки 19-го століття припадає початок функціонування Харківської залізниці (перший поїзд прибув до Харкова 6 липня 1869 р.), телеграфу й телефону, що спричинило наплив до міста польських фахівців для експлуатації цих підприємств.

Духовним центром для всіх них також служив місцевий католицький храм, де можна було помолиться рідною мовою й поспілкуватися із земляками. Харківські римсько-католицькі священики мали польське походження, але доклали величезних зусиль не тільки для об’єднання польської спільноти в Харкові, а й для єдності всієї багатонаціональної католицької громади. Цікавим є той факт, що багато священиків, які служили в харківській парафії, досконало володіли основними європейськими мовами, що дозволяло їм вільно спілкуватися з парафіянами-католиками інших національностей.

Особливе вклад у розвиток харківської парафії вніс отець Петро Кісаржевський, котрий був настоятелем, тобто «куратом», понад 30 років. За його участю в Харків були призначені вікаріями колишні політичні засланці-священики, учасники повстання 1863 р.: отці І. Войцеховський, М. Захарчик, А. Габшевич, І. Бутерлевич.

Стараннями отця Петра Кисаржевського і Церковної ради 1 жовтня 1878 р. у ново збудованому на пожертвування парафіян цегельному будинку відкрилася богадільня на 20 місць для престарілих католиків неросійського підданства. Богадільня розташовувалася поруч із храмом по вул. Чернишевській, 9. Мешканці користувалися приміщенням, освітленням, опаленням і водою, харчування було за їхній рахунок.

У цей же час польська колонія організувала в Харкові аматорський театр, метою якого було об’єднання поляків і збір коштів на потреби католицької богадільні. Польський аматорський театр став громадською організацією, котра займалася пошуком засобів для католицьких богоугодних закладів, допомоги бідним католицького віросповідання, незаможним студентам Харківського університету й Технологічного інституту, родинам ув’язнених у харківській в’язниці, пошуком роботи для приїжджих, а також поширенням польської історії й культури. Багаторічним організатором й учасником вистав був відомий харківський суспільний діяч А. А. Квятковський.

До 1886 р. харківська парафія нараховувала близько 3000 парафіян і 1500 військовослужбовців римсько-католицького віросповідання. Маленька церква вже не могла вмістити всіх вірних, при тому стан її був убогий. Тому Церковна рада разом з настоятелем почали клопотати про дозвіл на будівництво нового храму. Дозвіл отримали досить швидко, і на парафіяльній землі почалося будівництво храму за проектом і під безпосереднім керівництвом архітектора Б. Г. Михаловського. Новоспоруджена церква Успіння Пресвятої Діви Марії була освячена настоятелем отцем П. Кісаржевським 1 грудня 1891 р., а 26 липня 1892 р. єпископ Могилівської архієпархії владика Франциск Симон урочисто освятив головний вівтар.

У той час храм мав 4 вівтарі: головний – Успіння Пресвятої Діви Марії, Розп’яття Спасителя (виконане Г. Семирадським спеціально для харківського храму), св. Йосифа й св. Антонія Падуанського. Праворуч від вівтаря Успінння Діви Марії, в якому була встановлена статуя Діви Марії (з блакитного італійського мармуру), був амвон, піднятися на який можна було з ризниці. Під амвоном розташовувалася статуя св. Петра. На стінах у спеціально влаштованих нішах містилися полотнини-ікони. Також у храмі були дубові лави та дві майстерно зроблені сповідальні (конфесіонали). На дзвіниці було встановлено три дзвони.

Харківські католики піклувалися й про місце останнього пристановища своїх покійних. Католицький цвинтар на початку 10-х років 19-го століття був влаштований на  вул. Німецькій (пізніше Пушкінській) поруч із лютеранським. Разом з лютеранами була побудована цвинтарна каплиця, у якій відбувалися відспівування покійних обох конфесій. На цвинтарі поховані діячі науки, мистецтва, генерали й офіцери, а також люди простого звання, чий внесок у розвиток губернського Харкова був теж значним.

У 1895 р. також за участю отця Петра Кісаржевського при католицькому храмі зародилося Опікування бідними римсько-католицького сповідання. Ця установа взяла на себе турботу про всі богоугодні заклади при храмі (богадільня для іноземців, школа для бідних, а пізніше притулок для хлопчиків ім. о. Вагнера, злочинницьки вбитого в 1905 році у Харкові). Її першим головою був обраний харківський лікар і вчений, професор Харківського університету Ф. Опеховський.

У 1900 р. отець Петро Кісаржевський помер і його замінив отець Петро Крисяк, а в 1905 р. – отець Ігнатій Чаєвський, магістр богослов’я, що знав 7 європейських мов. За його участю в грудні 1909 р. була офіційно відкрита Харківська суспільна організація «Польський Дім». Роком раніше для «Польського Дому» на місці старого храму було побудований новий будинок. Автором проекту був староста парафії архітектор З. Харманський. Членами правління «Польського Дому» у різний час були відомі польські діячі м. Харкова (І. Вільга – гірничий інженер, З. Харманський – архітектор, Куницький – викладач-ветеринар, В. Квятковський – юрист, видавець, перший Генеральний консул Польщі у Харкові в 1918-19 рр.)

З початком Першої світової війни в 1914 р. Харків наповнився біженцями з Польського Королівства та західних губерній. До Харкова були перенесені численні навчальні заклади, підприємства, культурні й громадські організації.

У 1915 р. у Харківській губернії тільки за офіційним даними перебувало понад 120 тис. біженців. Кілька тисяч військовополонених з Австро-Угорщини були зайняті на роботах як у Харківській губернії, так і у Донецькому вугільному басейні. Чимало католиків – німців, чехів, угорців, поляків, русинів – перебувало на лікуванні в харківських військових лазаретах. Понад 1000 чоловік так і залишилися навічно у харківській землі, бо померли від ран і хвороб і були поховані на Кирило-Мефодіївському цвинтарі. Там же ховали й російських воїнів римсько-католицького віросповідання, а також біженців.

Починаючи з 1915 р. Харків так само приймає вірменських біженців з дітьми з Туреччини. В основному це були католики вірменського обряду. Через якийсь час приїжджає й вірмено-католицький священик отець Карапет Єгонян.

До 1917 р. у Харкові й Харківській губернії служило понад 10 священиків, які добиралися в найбільш віддалені куточки губернії.

Більшовицький жовтневий переворот в 1917 р. й оголошення незалежності Польщі в листопаді 1918 р. призвело до великого відтоку польського населення на історичну батьківщину. У Харкові залишилася лише частина поляків, які з певних причин не могли виїхати або ж не захотіли, повіривши новій владі. Більша частина німців, що проживали в Харкові, в 1918 р. залишила місто разом з німецькими окупаційними частинами. Колись численна французька колонія також припинила своє існування.

Нова влада розпочала боротьбу з Церквою: церковне майно було розграбоване, священики й багато парафіян розстріляні, заслані або загинули в катівнях НК і НКВД. Римсько-католицька Церква в більшовицькій Росії була практично знищена до 1938 р. після 20 років терору.

Із другої половини 20-х років і впродовж немалого часу Генеральне консульство Польщі в Харкові таємно надавало фінансову й продуктову допомогу віруючим. Тільки завдяки турботі консульства ще багато років харківський храм діяв, а був закритим одним з останніх у довоєнній Радянській Росії. У покритті податків на храм через МЗС Польщі брав участь голова польського єпископату кардинал А. Хлонд (1930 р).

У 30-ті роки в Харкові, тоді ще столиці Радянської України, відбулося кілька процесів над римсько-католицькими священиками, котрих звезли сюди з усієї України. Після нетривалих розглядів їм виносили багаторічні тюремні, а часом і смертні вироки. От невеликий список священиків, «за Христа та Церкву постраждалих»: отці Франциск Андрушкевич (+1938), Роман Янковський (+1987), Мар’ян Соколовський (+1988), Казимир Наскренцький (+1950), Адольф Петкевич (+1937), Йосип Круммель (+1937), Мар’ян Єндрушак (+1937), Ричард Шишко-Богуш (+1937), Йосип Бенецький (+1937) та ін. – усього понад 30 засуджених. Під час слідства священиків утримували у в’язниці на Холодній Горі.

Доля харківських священиків була такою ж трагічною. Настоятель, а пізніше й адміністратор харківського округу, отець Вікентій Ільгін був арештований у 1926 р. та кілька років провів у таборі на Соловецьких островах. Пізніше по обміну був депортований до Польщі, де помер від хвороб у 1937 р. Йому на зміну прибув отець Леонард Гашинський – заслужений священик, відзначений двома орденами Російської імперії за своє пастирське служіння. У 1937 р. був розстріляний у віці 70 років разом з 12 активними харківськими парафіянами. У 1937 р. був у повному складі (24 учасники) розстріляний «Польський Дім».

У 1938 р. був заарештований і розстріляний вірменський священик отець Карапет Єгонян. Постановою місцевого виконкому радянської влади харківську римсько-католицьку парафію ліквідували, храм сплюндрували й закрили.

Трагічні часи Другої світової війни торкнулися Харкова у квітні-травні 1940 р. У цей період у Харкові були розстріляні біля 5000 польських офіцерів (у тому числі 9 капеланів), узятих в полон під час вересневих подій 1939 р. Місце їхнього поховання було розсекречено лише у 1990 р. Сьогодні це є 6-й квартал міського Лісопарку, недалеко від с. П’ятихатки.

Храм Успіння Богородиці знову відкрився під час німецької окупації в 1941-43 р. Св. Служби в ньому служили здебільшого італійські священики-капелани. Після звільнення Харкова Червоною армією католицька церква знову була закрита. У 1947 р. споруда храму була передана обласному управлінню кінофікації та перебудована в середині на триповерхову будівлю а зовні забудована майстернями й гаражами.

Михайло Жур